Село Шарпанці — невеличке, затишне, розкинулось у північно-східній частині колишнього Сокальського району, на правому березі річки Західний Буг. Землі ці — частина Волино-Подільської височини, звідки відкриваються широкі краєвиди та відчувається справжній подих прикордоння. Село межує з різних боків із такими ж мальовничими сусідами: на північному сході — Милятин, на північному заході — Грушів, що вже на Волині. Південніше — Лучиці, а ближче до заходу — Ганівка. До Сокаля — 28 кілометрів, до залізничної станції — трохи більше, близько 30. 
   Про походження назви села побутує гарна легенда. Колись у Шарпанцях була кузня, де клепали серпи. Так гарно клепали, що серпи славилися на всю округу. І через це село нібито й назвали “Серпанці”. До сьогодні старші люди саме так його і називають. З часом назва трохи видозмінилася — і стало “Шарпанці”. 
   У XVIII — на початку ХХ століття Шарпанці перебували у власності польських шляхтичів родини Білінських. З 1904 року селом володів Кароль Білінський, добрий господар, якого згадують із повагою. Його дружину звали пані Ванда, а сина — Вівак. Панський маєток стояв на схід від села — великий двоповерховий будинок, фільварок з усіма господарськими спорудами: стайня, стодола, шпихлір, млин на дровах, гуральня, де гнали спирт, і навіть олійниця. Навколо панського дому квітли клумби, які так любила Ванда. Поблизу стояли церква, дзвіниця, склеп (тобто крамниця), а також криниця з журавлем і хата-читальня — місце, де селяни збиралися почитати чи послухати новини. А ще була велика хата, яку в селі називали “чурак”, де жило аж шість родин, що прислуговували панам. Після приходу радянської влади в 1939 році польські пани залишили свої маєтки — так завершилася одна епоха, і почалася зовсім інша.
   Шарпанці — це не лише мальовнича місцевість, а ще й місце історичне. Колись тут, по річці Стрип, що протікає між Шарпанцями, Лучицями та волинським селом Стрільче, проходив самісінький кордон між Російською імперією і Австро-Угорщиною. У ті часи Галичина була 18-тим губернаторством Австро-Угорщини — і наші землі були своєрідним “вікном у Європу”.

 Шарпанці в роки Другої світової війни

   У ніч з 21 на 22 червня 1941 року війна дісталася й до Шарпанців. Саме тоді німецькі війська прорвалися в напрямку Сокаля, і вже в перші дні німецькі солдати з’явилися в селі. Люди зустріли їх із пересторогою, з тривогою в серці. Проте ті, німці, ненадовго затримувалися в селі, зазвичай щоб помитися і перевдягнутися у чистий одяг, нікого не кривдили. Німецький штаб розмістився у панському маєтку, кухня — в приміщенні школи, а рація працювала в хаті Михайла Денисюка. Ванна кімната, де стояла радіостанція, вся була обвішана дротами. Німці чергували там цілодобово.
   З початком війни багато чоловіків із села пішли на фронт. Додому повернулися Степан Климчук, Іван і Петро Шевчуки, Андрій Степанюк, Ярослав і Володимири Денисюки, Володимир Кошлай, Михайло Вермій, Адам Дацюк та Казимир Вовк. Вони стали ветеранами війни. Та, на жаль, не всі дочекалися повернення своїх рідних. На фронті загинули або пропали безвісти Степан і Володимир Фітковські, Йосип і Дмитро Шпаки, Павло і Богдан Юндаки, Іван Джугало, а також Йосип і Михайло Швайківські.
   Село пам’ятає і своїх героїв УПА. Степан Климчук, знаний тим, що володів дев’ятьма мовами, служив при штабі Степана Бандери. Дмитро Лукащук теж воював у лавах УПА — зник безвісти в селі Яструбичі. Багато молоді з Шарпанців долучилося до лав Української Народної Самооборони, або йшли в ліси Волині, де формувалися відділи УПА. Ці відділи воювали одразу на два фронти — проти німців і радянської армії. Чимало хлопців так і не повернулися додому: хтось загинув у боях, хтось зник безвісти, когось вивезли в Сибір.
   Коли фронт почав відкочуватись назад і німці відступали, село опинилося в епіцентрі бойових дій. Було зруйновано кілька хат, біля церкви залишилися вирви від бомб, але сама церква і дзвіниця дивом вціліли. Під час перестрілки загинула молода дівчина — Олександра Ковалько.
   Більше про долі односельців, які пережили війну або боролися в підпіллі, можна дізнатися зі сторінок “Книги Пам’яті України” та з праці Володимира Макара “Спомин і роздуми”.

 Післявоєнне життя: робота, цегольня і сільська рада

   Після війни життя в Шарпанцях почало поступово відновлюватися. Люди бралися за працю, відбудовували зруйноване, дбали про господарство. У ті роки багато жінок працювали на землі, зокрема доглядали за вівцями. Цю відповідальну справу виконували Марія Сусол та Євгенія Божинська — знані й шановані в селі. Першими ланковими, які керували польовими роботами, були Євгенія Козакевич, Ярослава Яроцька, Марія Багнюк та Марія Новосад. Ці жінки організовували роботу на ланах і були справжніми опорами для місцевої громади. Недалеко від села, в напрямку Ганівки, діяла цегольня. Там виготовляли цеглу, потрібну для будівництва, і трудилися як місцеві, так і мешканці сусідніх сіл. Серед працівників згадують В. Бузікевича з Ганівки, Теклю Дацюк і Євгенію Гарвону з Шарпанців. 
   У 1945 році в селі створили Шарпанецьку сільську раду. Вона розміщувалась у хаті родини Вісьолів. У цій будівлі було три кімнати: в одній — чергувала дежурна, в іншій, найбільшій — засідала сільська рада, а в третій, невеличкій, розмістилася бібліотека. Першим головою сільської ради був Іван Іванович Романюк, а секретарем — Василь Климчук. У 1954 році Шарпанецьку сільраду приєднали до сусідньої — Лучицької, а будівлю, де вона раніше працювала, віддали під повноцінну сільську бібліотеку.

Сільська бібліотека — культурне серце Шарпанців

    Історія бібліотеки в Шарпанцях розпочалася ще в післявоєнні роки. Першим бібліотекарем був Михайло Семенович Кошлай, згодом його справу продовжила Стефанія Іванівна Юзвяк. У 1950–1953 роках бібліотекарем був Богдан Йосипович Штикало, а з 1953 року й аж до 1990-го — Марія Михайлівна Петрига. Саме вона стала тією, хто понад три десятиліття тримав у своїх руках культурний ключ до села. На кінець 1953 року в бібліотеці вже налічувалося 1400 книжок. Наступного року книжковий фонд зріс ще на 745 примірників. Люди охоче читали, брали книжки додому, заходили просто поспілкуватися. 
   У 1976 році в селі збудували новий Народний дім. Для бібліотеки там відвели дві великі кімнати загальною площею 65 квадратних метрів. Меблі — столи, стелажі, крісла, книжкові вітрини — привезли із Сокальської районної бібліотеки. Це стало справжнім оновленням — бібліотека набула нового вигляду й змогла приймати ще більше читачів. Після 37 років відданої праці Марія Петрига пішла на заслужений відпочинок, а її місце зайняла Богдана Петрівна Климчук. Станом на 1 січня 1994 року у фонді бібліотеки налічувалося вже понад 5000 книжок. Бібліотека була й залишається активним осередком життя села. Вона бере участь у всіх важливих сільських подіях, співпрацює з народним домом, школою, церквою та громадськими організаціями. Тут не лише читають — тут пам’ятають, розповідають, навчають і об’єднують.

Школа в Шарпанцях: від етапової до сучасної

   Шкільна історія Шарпанців бере свій початок ще з 1880 року, коли в селі запрацювала етапова школа. Першим вчителем був Йосип Штикало. Тоді у школі викладали як польську, так і українську мови — відблиск непростої історії краю, що століттями жив між двома культурами. У роки Другої світової війни навчання не припинялося. У школі працювали Вітик Максим зі своєю дружиною, а у 1944 році до них приєднався Сорочук Степан Іванович. Згодом у село прийшли подружжя Ляшів — Михайло та Галина. Важливою віхою в історії школи став 1945 рік, коли в Шарпанці прибув новий учитель — Федір Андрійович Дулька з села Жджари на Волині. Разом з ним працювали Анастасія Миколаївна Козира, Ольга Павлівна Шеремета, а згодом — Володимир Костянтинович Олінійчук. Дулька та Олінійчук залишалися вірними школі аж до її закриття в 1971 році. Втім, школа повернулася до села. У 1989 році її знову відкрили, і завідувати нею стала Марія Спиридонівна Смаль. Навчали тоді дітей Любов Петрівна Денисюк, Андрій Степанович Забавський та Ганна Миколаївна Кондратюк. З 2009 року завідувачкою школи працювала Ганна Богданівна Кульчицька. 

Народний дім у Шарпанцях — осередок культури, пісні і просвіти

   Історія народного дому в Шарпанцях починалася ще за часів пана Білінського. Тоді в селі стояла хата-читальня, яка служила місцем просвітницької діяльності. Але з роками підвалини старої хати погнили, стіни почали розходитись, і стало зрозуміло: село потребує нового культурного простору. Ініціативу взяв на себе Михайло Крук — обійшов село від хати до хати, збираючи гроші на будівництво нової читальні. Люди давали, хто скільки міг. І завдяки спільній праці громади читальня постала знову — міцна, нова, наповнена духом єдності. Тут продовжилася активна культурна робота: на громадських засадах працювали брати Михайло та Лука Круки, Йосип Шпак — голова осередку “Просвіта”, а також членкині Союзу Українок. Йосип Шпак, випускник культурно-освітніх курсів у Сокалі, двічі на тиждень проводив заняття з історії України для молоді, організовував виступи, допомагав гурткам. У роки війни загинув в лавах УПА. Його побратим Лука Крук навчався в Сокальській гімназії, але був відрахований за участь у віче. Освіту завершував у Польщі, а згодом, повернувшись додому, не міг влаштуватися за спеціальністю — тому занурився в культурне життя села. Заснував хор, драматичний гурток, духовий оркестр. За його участі жодне свято в селі не обходилося без виступів. Пізніше став директором молочарні в Стенятині, працював учителем у Добромилі, співпрацював з ОУН. Загинув за волю України. Михайло Крук, захоплений театром, мріяв стати режисером. З “Просвіти” у Сокалі він привозив п’єси і ставив вистави. Перша постановка в селі — “Наталка-Полтавка” Івана Котляревського. У ній грали місцеві: Фросина Романюк, Петро і Федір Шевчуки, Марія Король. У 1939 році Михайло Крук став депутатом Народних зборів у Львові, але й до старості не покидав любові до сцени та бібліотеки.
   У 1950-х роках завідувачем клубу став Петро Іванович Шевчук. Під його керівництвом працював хор і духовий оркестр, які неодноразово виступали на районних та обласних оглядах. Згодом він передав естафету своїй учениці — Галині Петрівні Брах. Її перший концерт у ролі керівника відбувся у 1970 році — на ювілей Лесі Українки. У 1976 році в Шарпанцях відкрився новий Народний дім “Просвіта”. Його облаштуванням з любов’ю і великим старанням займалася Галина Петрівна. При закладі діяли:

  • хоровий колектив
  • фольклорний гурток
  • драматичний гурток
  • вокальні ансамблі

Галина Брах керувала Народним домом цілих 35 років — віддано, щиро, з величезним талантом і любов’ю до людей. У 2005 році вона вийшла на пенсію.
Її справу продовжила Катерина Миколаївна Климчук, а згодом Софія Ключковська. Під їх керівництвом у Народному домі працювали різноманітні гуртки: фольклорний, дівочий і дитячий вокальні ансамблі, гурток художнього читання. І сьогодні Народний дім у Шарпанцях — це не просто будівля. Це місце, де звучить пісня, де зберігається пам’ять, де живе душа села.

Церква Покрови Пресвятої Богородиці в Шарпанцях

   У самому серці села Шарпанці стоїть духовна окраса й архітектурна пам’ятка місцевого значення — церква Покрови Пресвятої Богородиці. Її дерев’яний силует знайомий кожному односельцю ще з дитинства, а тиха молитва, що звучала в її стінах, супроводжувала мешканців села протягом століть. Ще в XVIII столітті тут стояла попередня дерев’яна церква, збудована коштом місцевого дідича Еразма Комаровського. А вже у 1862 році на її місці з’явилася нова святиня — тризрубна, дерев’яна, без верхів, з високим двосхилим дахом, який вінчає восьмибічний ліхтар, критий банею.
   За роки свого існування церква пережила війну, переслідування, заборони, та ніколи не переставала бути духовним осередком села. У різні роки тут служили священники, які не лише проводили Богослужіння, а й вели справжню духовну і культурну просвіту громади. У 1920–1926 роках парафію очолював о. Олександр Філевич, далі, з 1927 по 1931 рік — о. Іван Каспрук, зять священника Василя Фартуха з Боб’ятина, який походив із давнього греко-католицького священичого роду. До початку Другої світової війни службу проводив о. Миколайчук, якого разом із синами жорстоко вбили червоноармійці. На місці трагедії жителі села Лучиці встановили пам’ятний хрест. Після цього у Шарпанцях почергово служили священники з Поториці, а згодом о. Фігар, якого вивезли з родиною до Сибіру через участь його сина в УПА. Далі духовними наставниками села були о. Корнисюк, о. Долнишин, о. Голонько.
   З 1960 року на парафії служив о. Омелян Нюня — високоосвічений, шанований отець, який ніс слово Боже у важкі радянські часи. Йому доводилося хрестити дітей і вінчати пари таємно, вночі. Попри тиск і заборони, він залишався опорою для вірян. Похований біля церкви в селі Лучиці. У 1992 році на парафії розпочав службу о. Іван Ткачук — духовний провідник, що вмів поєднати віру з сучасністю. Його проповіді торкалися не лише релігії, а й суспільних і національних питань. Отець активно спілкувався з молоддю, проводив повчальні зустрічі, освячував поля (1993 рік). Служив у Шарпанцях до 2003 року, помер у 2006-му, похований у селі Горбків. У березні 2003 року на короткий час службу перебрав о. Володимир Яремчук, а з Великодня 2004 року — о. Володимир Мартинюк. Також з 1993 року в церкві обслуговує Денисюк Богдан Михайлович, який і сьогодні допомагає у підтримці церковного життя. Церква Покрови Пресвятої Богородиці — це не лише архітектура. Це пам’ять. Це молитва, яка з покоління в покоління тримає Шарпанці на духовному фундаменті.

Каплиця та хрести пам’яті в Шарпанцях

   На місці колишнього цвинтаря у Шарпанцях стоїть каплиця, яка зберігає в собі пам’ять про минулі покоління. У 1960-х роках, за часів радянських переслідувань, її було зруйновано. Проте завдяки старанню односельців каплицю відновили в 1993 році — як знак шани до предків і віри, що пережила часи заборон. У центрі села зберігся також пам’ятний хрест на честь скасування панщини. Його було зруйновано у 1968 році, але відновлено у 2002-му — знову ж таки силами громади, яка не забуває своєї історії. Ще один пам’ятний хрест було відновлено у 2004 році за селом, на роздоріжжі. Він стоїть як символ захисту і благословення на всі дороги — і ті, якими колись ішли предки, і ті, якими йдуть сучасні шарпанчани.

Видатні постаті села Шарпанці

   Шарпанці — невелике село, але й воно дало світові людей, якими можна й варто пишатися. Людей, які прославили рідну землю своєю працею, наукою, талантом, голосом і серцем. 
   Орест Миколайович Бедюк — випускник фізико-математичного факультету Дрогобицького педагогічного інституту. Працював учителем фізики у Лучицькій школі, а згодом перебрався до Києва. Там працював інженером в Укрпобутрадіотехніці, в управлінні Укрзалізниці, а пізніше — у Міністерстві транспорту. Його донька Мар’яна також обрала освітній шлях — працює в Міністерстві освіти. 
   Богдан Якимович Швайківський (нар. 4 червня 1934 р.) — ще один гордий виходець із Шарпанців. Після закінчення педагогічного училища працював учителем, служив у війську, паралельно здобуваючи освіту в Львівському університеті імені Івана Франка. Став кандидатом сільськогосподарських наук, захистивши дисертацію у 1971 році. Довгі роки працював у Львівському зооветеринарному інституті (сьогодні — Академія ветеринарної медицини ім. С.З. Ґжицького), де викладав біологію і був доцентом кафедри. Та не лише наука була близькою Богдану Якимовичу — він був ще й талановитим співаком. Протягом 40 років був солістом заслуженої чоловічої хорової капели “Прометей”, співав у церковних хорах святого Юра і святої Анни у Львові. Його голос звучав також у народному хорі викладачів “Дзвін”.
   Серед гордості села — Ольга Дулька, філолог, що мешкає у Львові, та Ірина Івасенко, відома майстриня вишитих ікон, чиї роботи несуть у собі дух традиції та віри.

Сьогодні Шарпанці продовжують жити й розвиватись. 

Ми пишаємося своїм селом. Пишаємося тим, що маємо святу церкву, каплицю, Народний Дім, що в селі збереглися будівлі з польської цегли, колишній млин і зерносховище. Усе це — не просто стіни. Це живі свідки часу, які зберігають дух Шарпанців.

І як би не змінювався світ — поки живе пам’ять, село має коріння. А з ним — і майбутнє.

 

Зібрала і підготовила матеріал, фото Климчук Богдана Петрівна, с.Шарпанці

Поширити: